Символіка лабіринтів

Уже в первісних поселеннях припускали, що лабіринт мав властивість затягувати, як прірва або вир. Вважається, що деякі лабіринти малювали, щоб ошукати демонів, змусити їх увійти туди й залишитися там бранцями.

Проте певні зображення круглих і еліптичних лабіринтів на доісторичних малюнках, наприклад, у Пека де Могор (Понте-Ведра), були витлумачені як діаграми неба, тобто зображення видимого руху зірок. Це суперечливе поняття, оскільки лабіринт землі як споруда або структура може відтворювати небесний лабіринт, пов'язуючи обидва з однієї й тією ж ідеєю: втрата духу створіння - «падіння» - й подальша потреба пошуку «центру», щоб повернутися до нього.

Деякі лабіринти у формі хреста, відомі в Італії як «вузол Соломона», неодноразово з'являються на кельтських, німецьких і романських прикрасах і поєднують подвійну символіку хреста й лабіринту, і тому їх розуміють як емблему «незбагненності бога».

Але, на думку Мірсеа Еліаде, суттєвою функцією лабіринту є одночасний доступ до центру по дорозі, схожою на шляхом посвяти, й заборона на вхід для тих непосвячених.

У цьому сенсі лабіринт пов'язаний із символом печери, в центрі якої перебуває щось цінне і священне, і становить собою еквівалент інших випробувань, наприклад, битви з драконом.

З іншого боку, варто розглядати пізнання лабіринту як навчання новонаверненого у вигляді проникнення на територію смерті, символічного чи ні.

При вході в Дельфос можна прочитати: «Пізнай самого себе». Єдиний лабіринт, який варто пізнати - це сама людина. Саме в самому собі містяться тупики, пастки й темні коридори. У собі самому розгалуження або загибель. У собі самому - дивний і болісний шлях, що веде до центру.

Центр

Усі лабіринти передбачають наявність безлічі смислів і символів. І майже всі містять ідею про якісь випробування, через які треба пройти. Особливо доступ до таємничого «центру». Маршрут, що веде до центру, повний перешкод, проте кожне місто, кожний храм, кожна кімната «перебуває» у центрі Всесвіту.

Вважалося, що не лише храми перебувають у «Центрі Світу», але й що будь-яке священне місце, будь-яке місце, де була присутність священного у світському просторі, також є центром. Такі простори також можна створити, але їх будівництво певною мірою припускало нову космогонію, створення світу. А це природно, оскільки світ був створений із ембріона, з центру.

Будь-яка людська істота, навіть несвідомо, тягнеться до центру й усередину себе. Тому виникають гадані протиріччя: з одного боку, ми бачимо ряд міфів, символів і ритуалів, які підкреслюють існуючу складність проникнення в центр, тоді як з іншого боку інші міфи й ритуали стверджують, що цей центр доступний.

Як тільки перешкоди подолані, людина може досягнути внутрішнього миру, підсвідомості та внаслідок посвячення (всього, чому вона навчилася під час шляху) отримати нове «я». Перетворення «я», яке відбувається в центрі лабіринту і яке підтверджується наприкінці шляху, вказує на перемогу духовного над матеріальним, вічного над минущим.